Письменник, який став, мабуть, чи не найвидатнішою особистістю першої
хвилі еміграції з Радянського Союзу. Йому було двадцять п'ять років, коли
геноцид в Україні набув нечуваного масштабу. Автор, котрий не міг
дозволити собі замовчувати страшну реальність, в якій жили його співвітчизники.
І за це він, разом із сотнями тисяч інших правдошукачів, потрапив на Далекий Схід у концтабор, де мусив провести
довгі п'ять років... Бунтарем, що увесь свій вік "біг над прірвою",
був Іван Багряний (справж. — Лозов'ягін).
Народився Іван у м. Охтирка на Полтавщині (точніше у с. Куземин Охтирського району Сумської області) в сім'ї муляра. Навчався у
церковнопарафіяль ній школі в Охтирці, у 1922 р. закінчив Краснопільську
художньо-керамічну школу. І хоча потяг до малярства був для нього органічним,
все ж таки після закінчення цієї школи вирушив на працю в шахту Донбасу. Та
його робітнича біографія була короткочасною — кликала поезія, мистецтво.
Пережите, побачене, переосмислене "вимагали" нового —
мистецького відтворення. А пережити довелося багато... Став свідком того, як у
1920 р. чекісти познущалися з його дядька і 92-річного діда через їхню
приналежність до армії Симона Петлюри, кололи багнетами, стріляли з
револьверів. Смерті безневинних родичів тяжко вразили хлопця. Іншого дядька
забрали на Соловки, звідки він, звичайно, не повернувся. В душі юнака визрівало
бунтарство.
Віра
і кров — два полюси багрянівського світовідчування. І на цьому необхідно
особливо наголосити — бо багато що прояснює у подальшій його долі отаке поєднання
протилежностей. Він рано почав писати: 192 5 р. під псевдонімом І.Полярний
вийшла збірка оповідань "Чорні силуети". 1927-го — наступна поема
"Комета", яку автор надіслав до журналу "Глобус", потрапила
не до редакції, а до спеціалістів з ГПУ, що «.посередньо» зайнялися Іваном Багряним.
1930
р. у харківському видавництві "Книгоспілка" побачила світ інша історична поема "Скелька" — чи не найперша в українській
радянській поезії. В основу лягла місцева легенда села Скелька про те, як до
ведені колонізаторами до відчаю селяни у XVIII ст., на чолі з Данилом Чорним
знищили російський монастир, оплот русифікації і покріпачення. В усіх
історичних процесах І. Багряний бачить одне — національне поневолення України, за що й
охрестили його "співцем української
ідеології".
1930
р. у Харкові з'являється збірка оповідань Івана Багряного «Крокви над
табором". Новий прозовий роман письменника "Марево" (19 32), поданий автором у
видавництво, попадає не куди-небудь, а до ЦК партії— на рецензію. Ясна річ,
відгук був негативний. Невдовзі Багряного заарештовують у Києві. Після
одинадцятимісячного ув'язнення письменника відправили у заслання на Далекий
Схід. Утім, терміну він не добув: бо в 1936 р. втікає з таборів, переховуючись
деякий час між українцями Зеленого Клину (Буреїнський чи Суданський райони).
Того ж року Іван Павлович одружився і у нього народився син Борис. Туга
за Україною привела І.Багряного у рідну Охтирку. Проте вже на четвертий день за
доносом сусіда його схопили й
відправили до в'язниці у Харків, де просидів два роки і чотири місяці. Його
нещадно катували, били, вправно видобуваючи необхідні зізнання, провокували,
обіцяли, погрожували... У
майбутньому харківський в'язничний досвід став підмурівком "Саду
Гетсиманського", твору, що уславив ім'я Івана Багряного на весь світ.
Усі
роки поневірянь письменник не полишав літературної творчості. Він написав
поему-симфонію "Золотий бумеранг" (1932) — оптим істичний гімн людині і Землі. Тоді ж з'явилася
патетична поема "Мечоносці", а 1939-го цикл віршів "З камери
смертників".
Восени
1940 року Івана Багряного звільняють ("за недостатністю матеріалів для
повторного засудження") — з відбитими легенями і нирками — під нагляд.
Кілька
місяців він пропрацював декоратором в охтирському клубі, та коли спалахнула
війна, пішов у народне ополчення. Опинившись на окупованій території, Іван Павлович знову повертається
до Охтирки, редагує місцеву газету. Невдовзі письменник пересвідчується, що ніяких
інших цілей, окрім загарбницьких, німці в Україну не принесли, — і вступає в
конфлікт з окупаційною владою. Кидає газету і перебирається до Харкова, де
влаштовується художником у Харківський драматичний, театр. Незабаром І. Багряний потрапляє до Галичини,
де працює у пропогандистському апараті ОУН. Регулярно виїздить на Волинь і в
Карпати, в розташування бойових загонів УПА. У Моршині на нелегальній квартирі,
упродовж чотирнадцяти днів створює роман «Звіролови»- на основі безпосередніх
вражень і переживань, набутих під час втечі з далекосхідного табору. Роман здобув першу
премію на закритому літературному конкурсі у Львові (1944р.)
У
липні того ж року Іван Павлович опинився в Словаччині, а у вересні, під час
облави на емігрантів, його схопили й відправили до Німеччини. Як
«остар-байтер" він працював під Берліном на станції Темпельгоф. Перед
падінням третього рейху тікає в Тіроль, далі в Інсбрук, звідти 1946 р.
перебирається в Баварію, в м. Новий Ульм — табір переміщених осіб з України.
Там він провадить активну громадську діяльність: засновує газету "Українські
вісті"; створює потужну організацію МУР (Мистецький Український Рух); стає
лідером УРДП (Української Революційної Демократичної Партії); обирається
головою УНР (Українсь кої Національної Ради).
Незважаючи
на гучні титули і посади, І.Багряному жилося важко і скрутно. І хоча письменник
мав родину, в якій знаходив підтримку, про моральний аспект годі й говорити: як
і в Радянському Союзі, так і в еміграції Іван Багряний, когось не влаштовував,
"не вписувався" в за гальний "пейзаж". Його тероризували
наклепами, тримали в постійному психологічному напруженні нескінченними
погрозами. В Україні Івана Павловича таврували як націоналіста й антирадянщика,
а у "вільному світі" називали агентом НКВС, прислужником Москви.
Утім,
попри всі труднощі, письменник продовжував творити... Написав він справді
багато в усіх жанрах. Викликавши і заздрість, і невдоволення, і захват. Залежно
від того, як і хто читав його твори. Сотні статей вийшло з-під пера Івана
Багряного, що їх не визначиш інакше, як "документи доби". Блискучий
памфлет "Чому я не хочу повертатись до СССР?" (1946), перекладений
багатьма мовами. В такому ж дусі на писана сатирична поема "Антон Біда —
герой труда" (1947). У відновле ному, переробленому і розширеному
варіанті вийшов роман "Тигролови»( 1946) (колишні "Звіролови").
Перекладався англійською, німецькою, голландською мовами, мав незмінний успіх.
Поряд
— лагідні дитячі твори "Казка для ді тей" і "Телефон".
Вагома і багрянівська лірика. 1946 р. виходить збірка віршів "Золотий буме
ранг", що підсумовувала його поетичну творчість за два десятиліття.
1953
р. з'являється "Огненне коло" — повість про трагедію галицької
молоді, що в лавах дивізії "Галичина" була "розвіяна" під
Бродами.
1957
р. виходить "Маруся Богуславка", яку Багряний представив як першу
частину трилогії "Буйний вітер", так і не дописаної.
1965
р., по смерті письменника, надруковано роман "Людина біжить над
прірвою", над яким автор працював паралельно із "Садом
Гетсиманським" у 1948—1949 рр. Дія роману відбувається 1943 р. на території
, яка поперемінно переходить то до німців, то до радянців. Архітек тор
Максим Колот, виходячи з власного досвіду, може порівняти (особливості й
"переваги" однієї й другої тоталітарних систем.
Дійсно,
ця надзвичайна історія "бігу над прірвою" — героїчна сага про
надлюдські пригоди однієї одинокої, серед ворожих їй сил, людини в
безприкладному єдиноборчому поході супроти й наперекір усім. Кин увши зухвалий
виклик світові, в якому вона припечена на загибель, усупереч усьому,
переборюючи неймовірні труднощі, людина таки п еремагає. Ось такий він,
багрянівський, літературний й ужинок.
1956
р. (рік XX з'їзду КПРС) "славні ловці душ» присилували стар шого сина
Івана Павловича, Бориса, (який мешкав в СРСР) виступити п о радіо з публічним
викриттям і жорсткою критикою на свого батька.
І
хоча духом І. Багряний залишався нездоланним, зраджувало тіло — його залізний
організм надірвався. Він став завсідником лікарень і клінік, але, й прикутий до
ліжка, невтомно працював. Лежачи, писав на с пеціально для нього виготовленій
дошці, яку ставив на груди.
Нездійсненні
задуми викликали почуття відчаю. Тяжка хвороба серця, туберкульоз і діабет
довершили свою руйнівку роботу. 25 серпня 1963 року в санаторії Сан Блазієн
у Шварцвальді скінчився земний шлях Івана Павловича Багряного. На могилі письменника
у Новому Ульмі (Німеччина) встановлено пам'ятник із викарбуваним на ньому
словами з поеми "Мечоносці":
Ми є. Були. І будем Ми!
Й Вітчизна наша з нами.
Іван Багряний упродовж усього життя біг
над прірвою з вірою в людину, прагнучи запалити в ній незгасиму іскру, яка
висвітила б шлях із чорної прірви зневіри, приниження і знеособлення у
безсмертя. Він поспішав, боровся відчайдушно, знесилювався і знову
духовно окрилювався. Запалювався гнівом — і страждав, охоплений зливою сліз
спів чуття до людини, спрагою милосердя і невимовного болю серця, піднімав її
до висот божественного творіння, бо вірив у тріумф людської гідності на
пограниччі боротьби і страждань. Інакше не міг, бо сам собі заповів бути
людиною.
